Ось так от..

ctrl-all

"взяв під особистий контроль"
"взяв під особистий контроль взяття під особистий контроль"
"взяв під особистий контроль контролювання особистості"
Тьху!
Як я пам'ятаю по службі у війську, фраза "взяв під особистий контроль" означає, що контролеру щодня доповідають про хід виконання взятого і той дає цінні вказівки щодо поліпшення та прискорення та оцінює роботу виконавців (як правило голосно і нецензурно).
А ще останнім реченням богатьох пунктів наказу було "відповідальним за виконання призначити ***". Ну, щоб потім довго не шукати винуватців або (дуже рідко) сумлінних виконавців.
Тому Шмарклю на першій-ліпшій прес-конференції можна спитати про всі справи, які він "особисто контролює".
Хоча, для чого це робити? Щоб зайвий раз подивитись, як воно сяде в калюжу чи просто втече?
Ось так от..

Про вчителів, норвежців та канцелярські скріпки.

Колись, давно-давно ( але не настільки давно, щоб то було неправдою) , нацистська Німеччина окупувала Норвегію. Ну, як «окупувала», звалила старий уряд, встановила новий пронімецький і наказала, щоб її слухались. Бо ж норвежці - то нащадки вікінгів, арійці, Вальхалла, Нібелунги все таке. Звичайно, норвежцям уся ця катавасія із змінами уряду, тиском на коронованих осіб та обмеженнями широкої та глибокої норвежської душі не дуже сподобалась. І почали вони, хто як міг, шкодити нацистам. То замість залізної руди каміння накидають, то дрова гнилі підсунуть, то лосося пересолять. А коли кожен шкодить по трішечки, але всі разом, на вже й не мала шкода виходить.
Терпів це неподобство Гітлер, терпів, а потім взяв і наприкінці 1941 року видав директиву «Поверніть мені моїх норвежців!» От, саме так, з окличним знаком та ще й, кажуть, по столу кулаком гепнув (але це не точно). Забажав той Гітлер, щоб усі норвежські дітлахи виховувались у дусі єдиновірної націонал-соціалістської ідеології згідно рішень останнього з’їзду NSDAP та виростали нетерпимими до ворогів райху справжніми арійцями (бо нордичний характер у них був від народження).
Уряд Норвегії чітко відповів «Яволь!» і створив Національно педагогічну спілку, до якої добровільно-примусово мали входити геть усі вчителі шкіл. Ну, і навчати-виховувати дітей вони мали саме так, як було наказано з Берліну. І тут трапилась несподіванка: вчителі масово відмовились вступати до тієї спілки, бо, як вони заявили, «своїх кіндерів так виховуй, а наших вікінгченят не для того мати народжувала, щоб вони тварюками ставали». Ну, або щось подібне за змістом.
- Шо-шо?, - спитав норвежський уряд, - а ви у курсі, що хто не у спілці-той не викладає?
- Той добре, - відповіли вчителі, - тоді ми оголошуємо забастовку і йдемо по домівках.
- А ми тоді зачиняємо школи і тоді ви ніякі не бастувальними, а прості безробітні, ось!
- Ах, так? А тоді ми будемо навчати дітей вдома, на природі, у спортзалах, та де завгодно. І навчати будемо так як треба. А щоб нас, вчителів, упізнавали, ми будемо носити на одязі, ну, наприклад канцелярську скріпку, ага!
Отак воно й шло: вчителі де прийдеться вчать дітей і носять скріпки, дорослі при зустрічі їм підморгують, мовляв: «Венсеремос!» (чи як воно там норвежською) ті підгодовують яєчками, хлібцем, тюленятиною та лососятиною, а діти… А що – діти, вони ж за любий хіпеш, окрім голодовки.
Але довго так продовжуватись не могло і з Берліну прийшла телеграма: «Щось у вас там із націонал-соціалістським вихованням не альо. Де наші майбутні будівники нацизму? Може вам дивізію-другу панцер-консультантів надіслати?» «Нє-нє-нє, дякуємо, не треба – самі впораємось» - відповів уряд Норвегії і активно почав арештовувати та саджати вчителів до концтаборів. І посадив майже 2000 осіб. А ще почав активно забороняти усіляку символіку, яка не пов’язана з нацизмом. От, скажімо, вийшла людина на вулицю, а у неї на ґудзиках – ініціали королівської родини. Тут її вж-жух-х, і за грати.
Тут вже не стерпіла решта норвежців. Поначіпляли собі на одяг канцелярських скріпок і почали шкодити з подвійною силою. І добре б тільки в газетах та на стінах писали «Гітлер – дурень!» чи «Make Norwegia Great Again». Та ж ні. Коли норвежець бачив, що навколо нього одні однодумці (вибачайте за тавтологію) зі скріпками на лацканах, він міг навіть у борщ начхати цілому німецькому батальйону. А то і ще щось гірше вкоїти (хоча, куди вже гірше?) То ж, не пройшло і півроку, як той уряд норвежський зметикував, що від Німеччини все що треба вони вже отримали, Берлін далеко, а земляки – ось вони поруч. А раптом покличуть лосося половити, а човен жеж і потонути може. Разом з шановним міністром, скажімо, освіти. До речі, така думка повинна кожному міністру іноді до голови приходити. Тож, не пройшло і півроку, як школи відкрили, усіх вчителів звільнили та до своїх класів відправили, а обов’язкове членство у тій клятій спілці відмінили. Так звичайний канцелярський дріб’язок став символом єдності народу Норвегії.
У 1990 році в місті ОСЛО був встановлений пам’ятник канцелярській скріпці. А у 1999 році скріпка потрапила і на поштову марку.
Чому саме скріпка, спитаєте? Бо у 1899 році саме мешканець Норвегії Ю. Волер її придумав і запатентував. І норвежці цим фактом дуже пишаються.
МОРАЛІТЕ: шануйте вчителів, котрі бажають і можуть нарешті «щось у консерваторії змінити». Да, і не розкидайте скріпки.
Ось так от..

(no subject)

У Магадані голову та плечі пам'ятника Леніну вкрили довжелезними голками для відпугування птахів. Тепер монумент схожий або на панка, або на якогось персонажа фільму жахів.
Нє, ну звичайно, що труп голуба, наштиркутий н списа виглядає більш естетно, ніж просто купка пташиного лайна.

https://www.facebook.com/training.agris/photos/a.1770341873220753/2735134680074796/
Ось так от..

Шмаркля і є.

У місті Південне Одеської області Головнокомандувачу ЗСУ та по сумісництву Гаранту Конституції України журналіст задав питання, что не боїться той повторити долю Януковича чи Тимошенко.
І як на те відповів наш рішучий, прямолінійний та відвертий Бубочка?
"Я нікого не саджаю і мені не цікаво відповідати на такі запитання".
Що воно хотіло сказати?
Я вважаю, що, так, сцить.
Ось так от..

не все так просто.

Розповім я вам одну бувальщину, а висновки робіть вже самі - не малі діти.

Так от, був собі один німецький хлопчик, жив разои з батьком, матусею та сетрами на ладному фольварку. І все було б добре, та народився той хлопчик у 1932 році. Що трапилось через дев'ять років - ви знаєте. Ну, а коли визволення Європи докотилося до його фольварку, було йому аж 12. Так от, після запеклого бою завантажив він кільканадцять важко поранених дойче зольдатен на бітьківський віз і під радянським вогнем діставив їх у шпиталь. Німецький, звичайно. Якимсь чином про його "подвиг героїчний" дізналися усілякі "Дойче вохеншау" та інші "Беобахтен". В результаті Залізним хрестом 2-го ступеня його нагородив особисто Гітлер. Я не буду шукати тоє фото, ви його і так пам'ятаєте.
Під час нагородження пацана Гітлер його спитав, мов, що далі збираєшся робити? А кіндер йому у відповідь: бажаю служити великій німеччині. Нє, ну а шо ви хотіли почути від тіки-но нагородженого підлітка, якмй народився та виріс при біснуватомому? Он, у північного сусіда вже до інститутів поступили ті, хто при «Обнуляшці» народився.
Отже, передягнули пацана, показали з якого боку той МР-38 тримати (ну, не Маузер жеж цій малечі давати) і відправили у якості «сина полка» до Чехословаччини. І тут герою оповідання дуже повезло. Тіки він дістався лінії фронту, як його було важко поранено. Навіть штрелити ніць не встиг. А ще більше йому повезло, бо зразу ж радянські війсь перейшли у наступ і захопили його у полон. Ну, як захопили – знайшли пораненого підлітка. Що з ним накажеш робити? До юрби полонених? Замалий ще. По сраці надавати? Таж поранений, не можна. Розстріляти? Кого, поранену дитину?! Ну, й відправили його до свого шпиталю. По дорозі до шпиталю розумна дитина спромоглась викинути свою нагороду, бо «совєти» могли справедливо і передумати.
Довго-довго його там лікували, але все ж таки вилікували. А потім вивели за ворота й кажуть: «Здоров’я у тебе оргднунг, тому йди шпацірен нах хаузе!» І хлопець пішов. Пішки. По зруйнованій, голодній Східній Європі, населення якої німців дуже любило. Да там усього якихось 500 кілометрів було, якщо по прямій. Дістався від до рідної оселі, а там… А що там могло бути: батько записався до «фольксштурму» і загинув, мати з сестрами втекла на захід, фольварк вщент зруйновано. І взагалі, то була вже не Німеччина, а Польща.
Наш підліток, а, скоріш за все, вже молода людина виправив собі польського паспорту і пішов працювати. Нє, нуашо: мову знав, руки-ноги на місці… Через кільканадцять років роботи у соцтаборі він все ж таки повернувся до ФРН. І продовжив працювати у каптаборі. І нікому про свої пригоди не розповідав… Аж до пенсій.
А потім почалася якась чудасія.
В архівах він знайшов свої документи часів Третього Райху і вибив собі ще й ветеранську пенсію. На чорному ринку купив такий самий Залізний хрест. І замовив собі величезне фото, на якому Адольф його нагороджує.
А на запитання трішки шокованих гостей відповідав: «На війні я не вбив жодної людини. Навпаки, кількох врятував від смерті. За це й нагорода. Були б це французи, англійці чи росіяни – я б вчинив так само. Ну, а те що добровольцем викликався… Хлопці у 12 років – безсмертні, їм усім воювати хочеться. І тільки завдяки своєму пораненню я не встиг долю свою занепастити».
Помер дідусь у, здається, 2011 році.
До чого я це все (ну, крім того, щоб підкреслити свою «єрундованість»).
От скажіть, цей персонаж герой чи ні?
Не знаю. Але якщо хтось з читачів забажає мотивовано відповісти на це питання – буду радий.
Ось так от..

Слава Богу, вы использовали Бомбы!

Слова эти принадлежат одному японскому телевизионщику, который брал интервью у отставного американского генерала Эндрю Гудпастера.
Эндрю Гудпастер был одним из тех штабистов, которые прикидывали целесообразность использования атомных бомб. По сохранившимся документам, ориентировочные цифры были таковы: при захвате Японии (без атомной бомбардировки) погибнет примерно полмиллиона американцев, для оккупации потребуется 2 миллиона военнослужащих на неопределённый срок. На такое американцы, естественно, пойти не могли и всерьёз рассматривали вариант раздела Японии на четыре оккупационные зоны: американскую, британскую, китайскую и советскую.
В результате, бомбы были сброшены, а президент Трумэн принял решение, что США единолично оккупируют Японию.
Но что могло бы произойти, если бы четверть Японии оказалась под властью СССР, а еще четверть - под властью китайцев, возможно в версии Мао. Пример Китая и Кореи - перед глазами.
Две атомные бомбы совершили два неожиданных чуда. Япония практически одномоментно превратилась в другое общество: японцы отвергли милитаризм, который столетиями был основой основ их жизни. Армия и Военный Флот лишились власти в стране.
В свою очередь, американцы, испытавшие шок и ужас после новостей о Хиросиме и Нагасаки (на фото) изменили отношение к японцам: ненависть сменилась сочувствием. Это и привело к последствиям, которые мы продолжаем наблюдать по сей день.
По материалам www.facebook.com/grigusa
Ось так от..

на дальних подступах

За первый месяц 2018 года не менее 33-х раз станции питерского метрополитена закрывались для пассажиров в связи с обнаружением бесхозных документов.